Микола Трубилко

По губ’якi ми ходiлi,

В порослi ми заблудiлi.

Савка вилєз на хвоїну,

Шоб в Дроздинь знайтi стежину.

Злєз, сказав: «Мовчи й не диш,

Будємо варить кулiш».

Я гукав i голосiв,

Нiщо їсти не хотiв.

Визiрають мене в хатi

Мої дєтi, жонка й матi.

Савка духу не тєряє,

Пiсню нєяку спiває:

«Ой летiло три тєтєрочкi,

Одна вучора, двi тєпєрочкi».

Пєсню чуть до Перходiч.

Дє живє мiй кум і родiч.

Вон якраз товар пасє,

I з бєди обох спасє.

Якбi лєсу нє покралi,

То дорогу ми позналi б.

На вєрбовку ми поєдєм у тайгу,

Лєсу в нас тєпер нєма, агу!

Урочище Дзиніха

На протилежному боці річки Ігорів, навпроти урочища Біла, на високій піщаній гряді жила давня полонянка. Хто вона і як там поселилась ніхто, не знав. Жила самотньо та відчужено. Зрідка, припливаючи на торги в Білу, вона продавала свій непоказний товар, серед якого було ткацтво, молоко, мед, м'ясо, лікарські трави. Особливим попитом користувались вироби зі шкіри мисливських тварин, які вона добувала самостійно. Переказують, що не було кращого мисливця у тій місцевості - ніж вона. Найкраще хутро і шкіри були в неї. Чи то за її дзвінкий голос, чи то за її походження, але прозвали її Дзиніха. Ця назва закрипилась не тільки за жителькою, але і за урочищем в якому вона жила ( в тих краях багато урочищ носить назви своїх поселенців – Бондарі, Софіна, Кишка, Кабанчиша).

Те, в чому жила Дзиніха, важко назвати житлом, особливо якщо на нього дивитись зовні. Це неможна було назвати куренем. Зовні по колу стояли великі жердини із сухостою, щілини між якими були забиті мохом і лишайниками. Взимку це житло засипало снігом, тільки зверху димівся, мов з люльки, димок, який ішов від вогнища, що обігрівало житло. Для цього вогнища ще літом заготовлювались спеціальні дрова із крушини та дикої груші. Коли наступали затяжні дощі, мох з лишайником «напивались» вологи, товстішали і ще щільніше захищали помешкання господині. Серед цього неприглядного помешкання було видно отвір, який слугував за вікно, яке було затягнуто вичиненою шкірою сома, через яку в приміщення попадали тусклі промені сонця. По периметру було прокопано невелику канавку, по якій стікала вода подалі від будівлі. Перед входом лежав сплетений з лози килимок, а поодаль, на палях, забитих в землю, сушились глечики для молока та інший кухонний посуд. Між двома деревами, в яких були забиті спеціальні колочки, була натягнута мотузка для обробки і сушки шкір звірів. Неподалік входу стояла лавка і стіл, з неотесаних, а тільки обкорованих, жердин. Вхід був невисокий і завішений шкірою якоїсь великої впольованої тварини. Посередині цього обійстя горіло невелике вогнище, яке обігрівало і освітлювало помешкання. По колу воно було обкладено голубою, глиною яка вже вигоріла і випалилась і втратила свій колір. Своєрідна піч більш нагадувала мурашник з отворами по боках для приготування їжі і освітлення житла. До верху йшов димар, по якому підіймався ледь помітний димок. Навколо пічки по - колу  'їдальня', 'зала' і 'спальня'. Долівка була застелена шкірами кабанів. Скрізь проглядалась чистота і порядок. Зліва від входу, було місце призначене під 'кухню'. На цьому місці стояв невеликий столик, на якому були кілька різних за розмірами перевернутих донизу глиняних мисок, сплетена з ялівцю хлібниця, в якій лежав хліб, завернутий у кусок полотна, дерев’яна березова ложка, невелика сільничка, виготовлена із нетовстого стовбура на місці сучка, що вигнив, старий ніж, майже зрізаний, з дерев’яною ручкою. В 'залі' стояв невеликий ткацький станок і необхідні знаряддя для роботи на ньому. За 'спальню' служило невелике підвищення із сухих лугових трав і білого моху, що наповнювало невеликий простір ароматом аїру, м’яти, осоки, полину, кмину, деревію, пижми, реп’яшку, череди. Під цим підвищенням і скрізь у приміщенні земля була застелена товстим шаром берести з берези яка захищала дім від вологи і не давала шкірам відсиріти. Трави зверху були покриті шкірами ведмедів, які прикривало ткане покривало. Вкривалась Дзиніха також покривалом, поверх якого були м’які шкіри з лисиці. Взимку додатково стіни завішувались шкірами вовків, які знецінились у Білій на ярмарку. Вогнище підтримувалось постійно. На ніч, і на період, коли господиня надовго відлучалась, воно засипалось трухою із перегнивших дерев. Труха тліла до самого приходу, тільки лишалося роздмухати вогонь.

Неподалік вогню, на підвищені з покрученого химерного коріння, стояв ідол Іпабог. До нього молилася Дзиніха. Іпабог – покровитель полювання, але допомагає він тільки мисливцям, які полюють не ради втіхи, а вбивають тварин заради прожитку, а не користі. Деяких наказує – капкани і ловушки ламає, по лісу водить, дичини ховає. Іпабог любить і піклується про поранених, лікує їх лісовими травами і цілющими водами. Малювали його в плащі, на якому зображені сцени полювання.

З огляду на житло ставало ясно, що тут живе одинока жінка. Чоловічих речей і дитячих іграшок не було видно. Біловіжці її поважали. Товари швидко розкуповувались і вона, не затримуючись, швидко вирушала до свого човна і відправлялась додому.

За іншою легендою за самотність і вправність її прозвали в честь лісової богині Дзевані (Зевана), Дзеваніха а згодом і Дзиніха. Це юна і прекрасна богиня лісу і полювання, яка любила полювати у світлі місячні ночі. З нехитрою зброєю в руках вона мчалась лісом у супроводі ловчих собак, заганяючи звіра в пастку, або полюючи його на скаку. За народними розповідями чудесна діва полює скрізь - від Полісся, аж до високих Карпат і Динарів. На малюнках бачимо її у шубі з куниці, поверх якої білячі шкірки. У руках тримає натягнутий лук із стрілою або капкан. Біля її ніг лежать лижі і впольовані тварини, рогатина і ніж. Поряд лежить її вірний помічник собака. До неї молилися мисливці, ловці, просячи допомоги під час полювання чи ловів. В її честь віддавалась частина впольованого м'яса і шкіри хутрових звірів. У ті часи шкіри куниці і інших пушних звірів використовувались  в якості грошей. Є свідчення про руйнування її ідола в Польщі у 965 році. В інших племенах, що пов'язані з полюванням, вона називалась Діва, Дева, Дівія, Золота Баба.

Всіх цікавила її відлюдкуватість і мовчанка, та ніхто не знав причини цього, а вона нікому сама не розповідала. 

Слова і музика Олексія Примака

ПІСНЯ ПРО БІЛОВІЖ

Тетерук тирличе над Ярковом,

Спів той хвилями торкається села.

І бентега серце огортає,

Що жива ще ця мелодія. Жива.

Сонця диск над лісом променіє.

Досвітки пливуть у світло дня.

Краю рідного теплінь струмує в душу,

Гріє приязню нас батьківська земля.

        Біловіж! Біловіж!

        Тут коріння мого роду.

        Річки Рудки золотистий блиск

        І загадка Ігорового броду.

Земле рідна! Ти завжди зі мною.

Та, що в пам’яті і та, що наяву.

В далині без тебе я сумую.

Зустріччю я мрію і живу.

Край чужий давно став рідним домом

Тішить око прикарпатській ліс

Та нема миліше Батьківщини

Там, де народився я і ріс.

        Біловіж! Біловіж!

        Тут коріння мого роду.

        Річки Рудки золотистий блиск

        І загадка Ігорового броду.